І проблема полягає в безкінечних спробах вибрати правильного батька, відвернувшись від іншого.
Іноді ми вибираємо Землю, тварин, хочемо стати частиною природи. Це хороший духовний шлях. Іноді ми вибираємо Небо, любов, прощення та прийняття. Це також хороший духовний шлях.
Але найчастіше, вибираючи між першим і другим, ми не приймаємо, витісняємо, відкидаємо якусь частину себе. Людина може розвиватися, слідувати своєму вищому сенсу, тільки прийнявши обидві свої частини.
Перша — земна — це про “Я”, красу, успіх, боротьбу, чоловіче і жіноче, конкуренцію, природний відбір і розвиток людства і Землі як єдиного цілого.
Друга — небесна — це про спільність, прийняття, вміння мислити поняттям “ми”, іноді жертвуючи особистими інтересами заради чогось загального.
І в якийсь момент людство в своїх метаннях не помітило, як у нього з’явився ворог. Сила, яка відводить людину як від себе, так і від Землі та Неба. Бо якщо ми не можемо вибрати між двома, завжди знайдеться хтось третій і спокусить нас.
Спокусою для людини є сірість. Сірість — це коли людина не відчуває себе частиною Землі, а тільки вимагає задоволення та комфорту для себе. Сірість — це коли людина не відчуває себе частиною “ми”, а потрапляє в свої ілюзії, переконання, знання, уникаючи тіла, серця, відчуттів. Сірість — це коли людина відчуває себе окремо від інших, відірвавшись від всього світу. Коли ми сидимо в ілюзорній матриці інтернету, ми не взаємодіємо з іншими людьми і не є частиною чогось загального під назвою Земля, і те, що у нас є, — всього лише ілюзія.
В тому, що людство виникло, був великий всесвітній сенс: як дитя двох дуже різних батьків, людство покликане розвивати сильні сторони своїх батьків — Землі та Неба. Але через те, що ми весь час боролися самі з собою і з батьками, в кінцевому підсумку ми втратили себе. І якщо сірість поглине людство, то його існування стане беззмістовним як для Землі, так і для Всесвіту. І на цьому його історія закінчиться.
Золотий шлях — це шлях прийняття Землі і Неба одночасно, шлях прийняття земного в собі і небесного в собі. І це не про дитячий стан, коли ми намагаємося повернутися в лоно батьків, розчинитися у Всесвіті або в природі. Це про відповідальність за своє існування та розвиток.
Людина — це єдине, унікальне, неповторне створіння, яке прагне до краси, свободи і різноманітності форм, і водночас частина спільності з іншими людьми та світом в цілому. Коли вона розвиває спільне, вона розвиває себе; коли людина розвивається сама, вона може дати більше спільному; коли її спільне розвивається, вона може отримати більше для себе.
(с) Іван Петканич
